Історія села Глушиця

Історія села Глушиця

Село Глушиця розташоване у мальовничому місці поблизу річки Случ. За історичними даними, ще зовсім недавно були довкола нього густі ліси, луги з пахучими травами, кришталево чисті озера та непрохідні болота. І водилась там різна дичина і риба. На сьогодні село Глушиця належить до Люхчанської сільської ради та нараховує 1 171 чол. населення. Від районного центру м.Сарни знаходиться на відстані 7 км та від обласного центру м.Рівне - 110км.

Ще в Лаврентіївському літописі, датованому 1377 роком сказано, що Київська Русь майже суцільно була вкрита лісами: «Древляне живяху звериным образом ...и родимими и вятичи живяху в лесе ...» У середні віки на Україні з’являється багато поселень, жителі яких добували залізну руду, селітру, потане, смолу, дьоготь, виробляли клепку, Гонту, дошки, деревне вугілля, скло та інші вироби. Ці поселення та промисли виникали лише там, де були значні за площею лісові масиви. Сліди колишніх лісових промислів залишилися до цього часу у вигляді різних назв. На Україні, в тому числі і на Поліссі, багато сіл з назвою Рудня, Поташня, Попелзня, Тартак, Буда та інші. Лісове походження мають і такі назви сіл як Глушиця, Калинівка, Соснове, Дубняки, Маслопуща.

Село Глушиця відоме за архівними даними з 1769 року. За народними переказами село збудовано в урочищі «Глухи», що належало Люхчі. Однак Глушиця постійно була приписним селом Стрілська ( у трьох верстах), а Люхча більш тяжіла до села Доротичі.  Крім того Глушиця входило до Любиковицької волості, а Люхча - Бережницької.

Про назву села та його походження в місцевого населення є кілька легенд, та зупинимось на найпоширеніших.

Недалечко від глухих лісів було розташоване село Стрелецьк, яке, за переказами, було засноване військовими стрільцями. І в цих самих глухих місцях водився птах глухар, на якого полюбляли вести охоту стрільці. І вважається, що ці стрільці й дали назву тій глушині - Глушиця. Друга легенда говорить, що в одного пана була дочка - красуня, в яку закохався підданий цьому пану парубок. Як пан дізнався про їхнє кохання, він наказав схопити їх. Закохані подалися світ за очі, та за ними була погоня. Коли вони відірвалися від погоні, то помітили, що знаходяться у зовсім невідомим їм місцях, у глушині серед дрімучого лісу та боліт. Тоді панночка сказала своєму коханому: «Давай залишимось тут жити. Тут буде наша Глушичка».

Село Глушиця, мабудь, названо так тому, що колись у сивій давнині ця місцевість була вкрита глухими, дрімучими лісами. І першими поселенцями його були втікачі, які від нестерпних панських примхливих забаганок, що душили селянина своїм панщинним тягарем, ховалися під ласкавіші закони природи. А тут шуміли своїми лісами, що не знали ще сокири, береги Случа.

З 1695 року (під час панування шляхетської Польщі) в селах Дубровицького маєтку -Стрельсько, Карпилівці, Глушиці та Клесові ( Волинське воєводство) - земельний фонд, що віддавався феодалам у наділи селянам, становив лише 67 волок (волока дорівнює 16-21 га) , у тому числі 34 чиншових, 18 панщинних і 15 незайнятих. На чиншові господарства чекав регулярний оброк (платіж) грошима або натурою, який сплачували державі або феодалові особисто вільні чиншові селяни та міщани за користування землею.

Панщина являла собою відробіткову ренту - одну з форм докапіталістичної ренти, дармову, примусову працю феодально залежного селянина, який працював власним інвентарем у господарстві поміщика. Наприкінці ХVІІ століття селяни Дубровицького маєтку відбували чотириденну панщину з волоки. Крім того вони давали підводи для вивозу збіжжя або платили подорож чину.

На початку XIX ст. до Стрільська було «...Приписана деревня Глушица в 3 верстах. Дворов: 318, прихожан: 2 487 д. об. п., римо - католиков нет, евреев 17 семейств». Звертаючи увагу на цей запис, і на те, що Глушиця завжди була приписаною до Стрільська, можна сказати, що Глушиця встановлювалось у Дубровицькому маєтку Курбезких та Любиковицької волості.

Село Глушиця, за спогадами місцевого жителя Заворотнього Адама, на початку XIX ст. мало приблизно 70-80 хатинок - куренів. Всі вони розкинулися по лівій стороні річки Случ. На той час це була глибока, повноводна із крутими берегами річка. Ліси були в основному дубові. Навіть до цього часу, кожного року, під час повені, вода вимиває чорні від часу, закам'янілі дуби. Річка неодноразово міняла своє русло. Там де раніше були перші поселення знаходиться луг. На той час вже були розповсюдженими прізвища Круглик, Гаврильчик, Смицький, які збереглися до цього часу. Але є прізвища, яких вже в даний час не має, це такі як Панченко, Дудар та інші. В урочищі «Круг» селяни мали сінокоси, росла лоза, з якої дерли (вже і слово таке не почуєш) дяжже - матеріал для виготовлення постолів. Ходили наші діди -прадіди в цьому зручному взутті і в будні і в свята.

Обробляючи городи в урочищі «лісок» молоді люди можуть тільки уявляти яка була в тих місцях трясовина, квакали жаби, ходили довгоногі лелеки, а понад краєм болота ще кілька десятиліть тому, хлопчаки пасли худобу. З його назви здогадуємось, що колись в урочищі шумів зелений гайок, а поряд на вищому місці ріс, мабуть, сосновий ліс, бо зветься місце «Новий бір».

За «Гринчаком» на горбочку стояв вітряк. Вітер крутив його крила, і сипалась з-під жорен мука. Ще один млин, але водяний, був у «Полянах». Тут вже річка допомагала перемелювати зерно. Щоб потрапити на інший берег Случа, заїзджалися  сільські дядьки своїми підводами на паром, брались дружно за линву і переправлялись чи то на луг, чи з сінокосу додому.

Територія сучасної Рівненської області відійшла до Росії після II та III поділів Польщі в 1793 - 1793 p.p.  коли вона була включена до складу Із'яслівської, а пізніше - Волинської губернії.

21 березня 1920 року був створений Сарненський повіт ( Рівненського повіту - Висоцька, Любиковицька та ін.) . Саме до Любиковицької належало і село Глушиця.

4 лютого 1921 року територію Рівненщини поділили та включили до складу новоутворених Волинського та Польського воєводства. Три повіти Лубенський, Острозький і Рівненський увійшли до складу Волинського воєводства, а один повіт - Сарненський - до складу Польського воєводства. До Сарненського повіту входило і село Глушиця,

Та йшли роки. Село поволі росло, збільшувалася кількість мешканців. На жаль, не збереглося даних про життя села в 20-30 p.p. XX ст.

Був в Глушиці свого часу добротний, десь з півкілометра, дерев'яний міст стратегічного призначення. Будували його польські вояки. Близько п'яти років біля села стояла їхня частина. Вдень всі працювали, а вечорами і у свята грав на «Грядці» духовий оркестр, і сходилась на танцмайданчик, зроблений з дощок, молодь з усіх сіл. Є невеличке продовження цієї історії вже у 70-ті роки. Служив у тодішній Чехословаччині юнак з села, тай звела його там доля з місцевим дідусем. Той, почувши, що молодий танкіст родом з Глушиці, давай розпитувати його про односельців та про міст через Случ. Як з'ясувалось, він був одним з тих вояків, які брали участь у будівництві. Немає вже тої споруди. Тільки кілька дерев'яних опор ще донедавна нагадували про неї на березі «Баюри». А не стало мосту на початку Великої Вітчизняної війни, коли Червона армія відступала під тиском переважаючих сил ворога. Пройшли солдати через село, зняли з клуба, що стояв у центрі, солом'яну покрівлю, розклали її по дерев'яному настилу, тай пішло все з димом. Німці ж наступали в іншому напрямку, хоча згодом зайняли Глушицю. Забирали окупанти коней, худобу, продукти. Потім почали вивозити на підневільні роботи до Німеччини молодь. Дехто залишився по чужих світах. Вже в наш час приїздили кілька колишніх односельців з тих, що залишилися живими, і кого доля закинула в інші держави, подивитись, який він тепер - край їхнього дитинства...

Та повернемося в січень 1944 року. Тоді ворога гнали вже назад. Наступали радянські війська з боку Карпилівки. Німці поставили в кінці Центральної вулиці кулемети. Місце там високе, весь луг як на долоні. Побачивши це, багато людей подумали, що в селі буде «гаряче», і повтікали до сусіднього Стрільська. Йдуть бійці в атаку, а ворог по них свинцевим дощем. Не один десяток воїнів ліг там навіки в поліську землю. Після кількох невдалих спроб взяти село штурмом пішли в обхід через Стрільськ. Із донесення начальника політвідділу 143-ї Конотопсько-Коростенської стрілецької дивізії в політвідділ 13-ї армії про дії частин і підрозділів дивізії в Сарненській бойовій операції і масовий героїзм радянських воїнів.

15 січня 1944 року.

«... Утром 10 января 1944 г. Части нашей дивизии, согласно приказу командования, начали наступательные бои за освобождение г.Сарны. Первыми вступили в бой подразделения 800-го стрелкового полка... ... Подразделения 800-го стрелкового полка, благодаря стремительному удару, быстро прорвали оборону врага и успешно форсировали р.Случ, а затем сходу овладели важнейшими апарными пунктами противника - селами Стрельск, Глушица, Люхча, г.Сарни и предместьем с.Доротычи. На этом рубеже гитлеровцы оказали упорное сопротивление. В первый день боев противник на участке наступления 800-го стрелкового полка Глушица-Люхча предпринял контратаку, но благодаря стойкости наших бойцов все контратаки врага были успешно отбиты с большими потерями для него в живой силе и технике...»

Коли вигнали німців з Глушиці, селяни позносили загиблих до видовбаних на лузі в мерзлому грунті братських могил. Весняні води постійно заливають ті місця, тож черепи і кістки невідомих героїв ще довго в повоєнний час лякали малих пастушків, аж поки не сховала їх у собі матінка - земля... Нагадує про ті часи обеліск на кладовищі, де лежать воїни, які загинули і були поховані в різних місцях села, а пізніше перенесені до братської могили.

1946 рік - мирне життя вже налагоджувалося. Набирала сили радянська влада з її атрибутами, сільською радою і колгоспом. В листопаді 1951 року колгосп ім. Калініна (с.Глушиця), ім. 30-річчя Жовтня та ім. Щорса (с.Люхча) об'єдналися в колгосп ім. Каланіна. Позбирали в селян коней, реманент, худобу для спільного господарювання. На «Панському» полі побудували конюшню. Весною сіяли жито ще на власному полі, а в жнива воно вже було колгоспним.

У колгоспі з'явилася нова техніка. Як було цікаво побачити перший трактор та машини, що полегшували працю землероба. Які б не були часи та люди не тільки працюють, але й закохуються, створюють сім'ї, народжують дітей. А де діти там повинна бути і школа.

Освіта на селі

На початку XX ст. було побудовано першу польську школу на дві кімнати. Навчання велося виключно на польській мові. Першими вчителями були поляки. Але все ж таки з’явилися  перші освічені жителі, які вже вміли читати й писати. З’явилися  й перші книжки.

Після приходу радянської влади, у важкі повоєнні роки, з'явилися перші школи, клуб, хата-читальня. Це приблизно 1948-1950 p.p. Почали з'являтися перші книжки на українській та російській мові. Навчання в школі велося також на українській мові.

На сьогодні в с.Глушиця є навчальний заклад І - ІІ ступенів. Директор школи Набухотна О.А. У школі навчається 142 учні. Для навчання використовується 12 класних кімнат, 1 майстерня та 2 навчальні кабінети. У школі працює 20 вчителів. 2 з них має звання старший вчитель.

Культурне життя села

Перший клуб ( він же і хата-читальня) були у пристосованому приміщенні. Це була старенька хатинка покрита соломою. Завідував нею перший зав клуб Гаврильчик Макар Євменович. Це була мало освічена людина, з освітою 3-4 класи, але яка вміла грати на гармошці.

Трохи пізніше з'явився перший бібліотекар, який завідував хатою-читальнею, Лазарчук Архип. Після нього вже першою бібліотекаркою була Зозюк Ольга Власівна. На той час бібліотеки як такої не було. Це було три шафи із книжками, які стояли в клубі. Ольга Власівна передала бібліотеку Балдинській Марії.

На початку 60-х років постала гостра проблема в новому приміщенні. Почалося будівництво за рахунок місцевого колгоспу ім. Калініна. У 1964 році при клубі було виділено окрему кімнату для бібліотеки.

Для історії українського села двадцяте століття принесло багато горя, а в кожну родину - смуток і значне погіршення сімейного тонусу. Революція, війни, міграції цілих народів і чорнобильське лихо вкрай виснажило й знекровило культуру села.

Релігія

У мальовничому поліському селі Глушиця у 2000 році було збудовано та освячено храм, названий на честь Іоанна Богослова, який гордо височіє у центрі села. Сюди із задоволенням поспішають селяни  на богослужіння, об'єднують свої долі молодята, батьки хрестять діток, та й в останню дорогу людину проводжають із  храму... Церква гарно розписана, є власний хор, склалися свої церковні традиції.

Не минули жителів села Глушиця цілина, Афганістан та всі інші хороші й погані віхи нашої історії. Село живе, розбудовується, працює школа, клуб, ФАП, кілька магазинів, кафе. І хочеться вірити, що майбутнє цього звичайного поліського села, як і всієї України, буде світлим і щасливим.

Декілька слів про жителів Глушиці. Це люди здебільшого заповзяті, як кажуть, собі на умі. Є серед них багато кмітливих, неординарних людей. В багатьох життєвих питаннях вони можуть дати сотню очок наперед навіть деяким громадянам . Не їх вина, що на якомусь історичному відрізку часу стало надто бідним поселенням.

Село - то велика і дружна родина, де живуть і працюють славні люди: вчителі, лікарі, землероби. Воно завжди було, є і буде рідною домівкою, тут наше коріння й доля, наша материнська пісня...